Све́са — селище міського типу, Ямпільського району Сумської області України, розташоване над річкою Свісою (притоки Івотки, басейну Дніпра). Населення у 1970 і 2001 роках становила 7 800 мешканців. Свеса відома з 1670-их років.

Цікаве звукосполучення в назві селища має кілька версій. Одна з них походить від слова «свес», що означає невелике поселення, жителі якого називалися відповідно «весянами». За іншою версією назва «Звиса, Свиса» пов’язана з місцем розташування поселення. Воно розташоване на крутому правому березі річки, яка того часу впритул протікала під вапняним стімким берегом, тому поселення ніби «звисало» над річкою та болотистою місцевістю, що й започаткувало назву поселення «Свиса» з наступною редакцією в назву «Свеса».

З середини XVII століття бере свій початок селище Свеса, яке виникло, як сторожова вежа на випадок наступу Польщі на Московські землі. Найвірогіднішою датою заснування Свеси є 1650 рік. Перша згадка про поселення датується другою половиною XVII століття, коли гетьман Самойлович подарував його своєму зятеві Юрію Четвертинському.

Завдяки вигідному розташуванню, природним багатством лісового краю цей хутір перетворився на військово-стратегічну, тилову сировинну базу, практично недоступну для Польщі. Тут вироблялось деревне вугілля для мідного литва, дьоготь для побутових потреб, поташ — для миловаріння та інші.

Після ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні в 1782 році хутір Свеса в складі Глухівського повіту ввійшов до Новгород-Сіверського намісництва, в 1796 році — до Малоросійської, а в 1802 році — Чернігівської губернії.

Наприкінці XVIII ст. Скоропадський, а потім Неплюєв, до якого перейшов хутір, остаточно закріпачили селян.

З 1765 року Свеса перебуває в володінні поміщиків Неплюєвих. Крім винокурні, М. М. Неплюєву належали цукровий завод та завод з виробництва вина, побудований у 1853 р. У 1858 р. відкрито ливарно-механічний завод.

Після проведення реформи селяни, хоч і стали особисто вільними, економічне становище їх не поліпшилося. Наявність вільних робочих рук після скасування кріпацтва і введення в дію залізниці Конотоп—Брянськ сприяли розширенню діючих підприємств і перетворенню Свеси на досить велике робітниче селище. Наприкінці XIX ст. колишній хутір уже називали слободою. В 1897 році тут проживало 865 чоловік. Крім того, сюди на заробітки прибували селяни з навколишніх сіл і навіть із сусідніх губерній.

Голодомор 1932-1933 рр. не оминув і свесян, хоча й маштаби голоду не були вражаючі. Люди варили борщ з різних трав, пекли оладки з конюшини, збирали пташині яйця, гнилу картоплю. Хліб пекли з картопляного лушпиння, куди добавляли липові бруньки.

1938 року населеному пункту присвоєно статус селище міського типу.

У 2000 році до населеного пункту надійшло голубе паливо.

“Синя криниця”

На околиці селища знаходится урочище Синя криниця. Синій-синій колір живлющої джерельної води і дав назву цій дивовижній криниці. До речі, ніхто з жителів ані Свеси, ані навколишніх населених пунктів не може достеменно сказати, коли ж саме в урочищі з’явилася криниця, яку нарекли Синьою. Знають лише, що їй сотні літ і що вода тут не замерзає навіть у найлютіші морози. До неї приїздять молодята, аби зачерпнути джерельної води на майбутнє щастя, зупиняються подорожні для перепочинку, приходять місцеві жителі і численні гості просто помилуватися, набрати додому цілющої води.

Диво природи оспівано легендами. Одна — про розбійника Кудояра, який нібито жив у тутешніх заростях. Відбирав він у багатіїв награбоване у простого люду майно і роздавав біднякам. Коли ж надто вже дошкулив багатіям, послали на нього озброєне військо. Ворогам вдалося виявити таємну стежину до його сховку. Побачив Кудояр, що не втекти йому, розповідає легенда, підняв над головою скарби, які ще не встиг роздати людям, і щосили жбурнув їх. Ото й вдарили на тому місці могутні сині джерела… Дехто і досі видивляється, чи то не коштовності виблискують на дні криниці…

Ще й таку легенду розповідають люди про Синю криницю. Нібито в глибоку старовину в ніч на Івана Купала на плесі Синьої криниці сплив човен, у якому надзвичайна красуня співала пісню про щастя. Послухав її спів пастух, якого вода Синьої криниці зробила сильним і красивим, кинувся до берега і хотів підтягнути човна до себе, але чиясь невідома сила затягнула їх обох на дно. Кажуть: то колір золотого волосся красуні до цього часу віддзеркалюється у воді.

Почесні громадяни селища Свеса

Мілютін Олександр Антонович (02.08.1950 – 14.10.2002 ), видатний вчений, професор, доктор біологічних наук, академік Міжнародної академії екології і Балканської академії наук, дійсний член Всесвітньої академії медицини, почесний член Польської академії медицини, лауреат золотої зірки за гуманізм імені А. Швейцера, лауреат премії імені А. Р. Неболсина, уродженець селища Свеса;
Журавльов Дмитро Григорович (03.01.1926 – 11.02.1971), учасник Великої Вітчизняної війни з вересня 1944 року повний кавалер ордена Слави, колишній головний лікарь Свеської селищної лікарні, ім’ям якого названо одну з вулиць селища;
Деревенько Микола Аксентійович ( 12.12.1923 – 16.06.2006), колишній директор Свеської середньої школи №2, селищний голова, який вніс значний вклад у розвиток селища. Має звання «Відмінник народної освіти», «Заслужений працівник культури України», автор 17 статей із запровадження технічних засобів у навчанні учнів, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора;
Макаренко Павло Григорович, уродженець селища Свеса, колишній викладач Свеського професійно-технічного училища, який вніс значний вклад у збереження перлини Полісся, пам’ятника історії селища Свеса – Синьої криниці;
Сітар Леонід Лукич, доктор медичних наук, професор, лікар-кардіолог вищої категорії, Заслужений діяч науки і техніки, Лауреат Державної премії України, автор і співавтор більш, ніж 300 наукових публікацій, 12 винаходів, за плечима якого – понад 8 тисяч операцій на серці, з яких операції аневризм складають близько 1,5 тисячі, тричі був обраний головою на всесвітніх конгресах з серцево-судинної хірургії, у 70 роки працював завідувачем хірургічного відділення Свеської дільнічної лікарні.