Фото без опису

НІБИ СПОГАДИ…

         В житті, як на довгій ниві: можеш сіяти зерна знань та збирати колоски мудрості, а можеш, зробивши хибний крок, впасти в ріллю злочину. Визнавши свою провину, найголовніше – знайти стежини довіри та вийти на шлях виправлення. Це в ідеалі, але, на жаль, не завжди, і шлях до виправлення надто тернистий, адже робота над самим собою – найскладніша… Вже двадцять третій рік поспіль, працюючи  в кримінально-виконавчій системі, спостерігаю, як люди калічать своє життя недобрими та необдуманими вчинками. Особливо боляче, якщо це діти, адже на самому початку свого свідомого життя, вони вже йдуть на конфлікт із самим собою, а, як наслідок, і з законом.

            Пам’ятаю зустріч з хлопчиною, яка вперше сталася у 2016 році, на початку літа. До службового кабінету зайшов 15-річний підліток, мешканець смт. Свеса. Його обличчя сяяло щирою посмішкою, але дивною. Вона виражала не радість нової зустрічі, а повну байдужість, іронію до всього, що він тут має почути. І дійсно, протягом всього періоду спілкування під час випробувального терміну всі емоції, думки та враження цього підлітка ховалися саме за такою усмішкою. Не знаючи людину, важко зрозуміти, чого вона вчинила протиправний вчинок, які причини спонукали її до злочину: чи проблема у матеріальному забезпеченні своїх потреб, чи змова з друзями, під вплив яких попадає дитина і, щоб не виглядати в їх очах слабким, погоджується навіть на злочинні дії.  Я розуміла, що достукатися до нього буде складно, але принаймні слід це спробувати. Звичайно, до спільної роботи були підключені і педагоги, і фахівці відповідних правоохоронних та державних служб і структур, але характеристики педагогів місяць за місяцем були не втішними: як і раніше, пропускалися заняття без поважних причин, засвоєння навчального матеріалу здійснювалося не в повній мірі, не приймалася участь у позашкільних заходах. 

Вивчаючи особистість засудженого, я впевнилася в тому, що він є чуйною, доброю, але не впевненою у собі дитиною, не зацікавленою в отриманні знань шкільної програми та позашкільних гуртків, і у той же час готовий завжди прийти на допомогу людям похилого віку, турботливий онук, а це означало, що не все втрачено і треба шукати «золотий ключик», щоб відімкнути потаємні дверцята його розуму та душі.

Не все так склалося, як гадалося… Найбільше, чого  вдалося досягти протягом випробувального терміну – не припустити вчинення ним нового злочину та адміністративних правопорушень. Випробувальний термін закінчився, а  я відчувала, що не змогла вплинути на дитину належним чином, не змогла впевнити в тому, що злочин перекреслює життя назавжди, особливо злочин, вчинений у неповнолітньому віці, і дуже сподівалася, що наша зустріч була останньою. Але … нажаль, ні. Вже через півроку після зняття його з обліку, на мій сором, ця дитина знов вчиняє аналогічний злочин, і знов під впливом свого дорослого «друга». А ще через півроку ми знов зустрілися, у тому ж самому службовому кабінеті. І все повторилося, як і минулого разу: і посмішка, і байдужість… Тільки байдужість лякала не на жарт – це була байдужість до усього свого життя!

З тих пір найголовнішим  питанням кожного мого робочого дня було питання пошуку дієвих заходів для відновлення його як особистості. Досвіду, нібито вже й немало,  але в іншому напрямку. Це зараз ми проводимо соціально-виховну роботу з засудженими, вчимося працювати з ними різнобічно. На той момент ми займалися лише контролем за поведінкою засуджених, у прямому розумінні, а діяти було необхідно зовсім іншими методами, які я і почала використовувати. Для початку відвідала професійний навчальний заклад, до якого уже вступив підліток, поспілкувалася з психологом закладу, потім ми організували індивідуальну роботу з засудженим і почали маленькими кроками зрушуватися у позитивному напрямку; через деякий час ми відвідали Храм, де відбулася зустріч з настоятелем. Дещо змінилося у поведінці підлітка, але це був зовсім не той результат, який був на меті. Крім того, матуся хлопця виїхала за кордон на заробітки і залишила його з бабусею, що також дещо негативно вплинуло на спосіб життя підлітка, оскільки без материнського контролю хлопець ще частіше став прогулювати заняття, уходив з занять без поважних на те причин. А я зрозуміла, що слід змінювати не тільки світогляд підлітка, а й бачення життя і його однолітками. Першими кроками у даному напрямку стали мої уроки правових знань, які проводилися у різних групах навчального закладу, в якому він вчився. Ці уроки, за словами вчителів, студенти відвідували найактивніше. Приходили і ті, хто взагалі не відвідував ліцей, адже кожному хотілося почути про історії, що трапилися з людьми, яких вони знають, звичайно, без імен, проаналізувати, маючи можливість висловити власну думку, почути думку інших, що для підлітків дуже важливо; дізнатися  про розвиток подій, які тривалий час обговорювали всі мешканці населеного пункту, поміркувати над тим, що можна було б змінити, як правильно слід вчинити. Під час таких занять розкривався і мій підобліковий. Для мене, звичайно, були надто важливими його присутність та участь. Але до мене весь час не переставала надходити інформація про його деякі негативні вчинки, про його зустрічі з минулим оточенням. Розуміючи, що це крайній і небезпечний вчинок з мого боку, адже я не знала, яким чином спрацює психіка підлітка від побаченого, я наважилася спросити дозволу в його матусі та бабці на організацію екскурсії до виправної колонії, щоб показати, до якого життя він прагне у даний час і що з ним може там відбуватися, якщо не припинить крокувати  у хибному напрямку. Отримавши дозвіл на організацію такої екскурсії, запросивши до участі в ній ще декількох «відчайдушних» підлітків, ми вирушили до колонії. З керівництвом установи заздалегідь домовившись про «продуктивну» екскурсію, (мається на увазі показати підліткам далеко не найкращі умови та моменти перебування), вирішили сфотографуватися напам’ять перед початком екскурсії. Іронічна посмішка була  на своєму місці… Арештний дім… Найжирніший суп, який всі прийняли за чай… Нари… Місце для прогулянок… Всюди решітки та колючий дріт… Казарми, їдальня, промислова зона, вугільний пил, відсутність свіжого повітря… Вражень чимало. Посмішка зникає. Очі задумливі, погляд зважений та серйозний… Дорога додому у повному мовчанні, пронизлива тиша…

Переживання і сумніви не давали спокою: чи правильно я вчинила, чи не скалічила психіку дітей, адже вони ще зовсім діти? Телефонний дзвінок директора ліцею стривожив серце, але, нарешті, приємно! Присутність на всіх заняттях, гарне засвоєння навчального матеріалу, участь у суспільному житті ліцею та позашкільних заходах! Перша позитивна характеристика!  А під час наступного візиту підліток просив дозволу виїхати на роботу на літні канікули, щоб розрахуватися з боргами, яких у нього було вже за 10 тисяч гривень.  Звичайно, я дозволила. І не пожалкувала… На судове засідання для звільнення приїхала зовсім інша людина – впевнений у собі красень, який отримав диплом про освіту,  гарно вдягнутий, доглянутий, без боргових зобов’язань, маючий гарну роботу  у столиці і, як завжди, … усміхнений, але  дійсно щирою та щасливою посмішкою! У руках він тримав гарний букет квітів, до речі, моїх улюблених – кремових троянд. Словами щирої вдячності завершилася наша, тепер вже впевнена, остання зустріч: він дякував за небайдужість і довіру, а я – за те, що почув мене і зрозумів себе, адже у нашій роботі це найвища винагорода.

 

Світлана Менькова. Начальник Шосткинського РС №2 з питань пробації